Уляна Воробець допомагає українцям, які опинилися в тяжких життєвих ситуаціях. Вона сама спіткнулася з цією проблемою, коли у 2015 році мусила виїхати на заробітки в Польщу, бо потрібні були гроші на лікування дочки після аварії.
-Операція коштувала дуже дорого і всі борги були на мені. – розповідає пані Уляна – я поїхала до Польщі,щоб заробити гроші і віддати борги.
- Мене обдурили декілька разів і постійно це були мої земляки. Спочатку я купила свою першу роботу, а тому заплатила за неї гроші. Я заплатила гроші за пакет документів, страхування, за запрошення і всі інші речі. Мені пообіцяли роботу в видавничій групі, бо я завжди хотіла працювати журналістом. Мені пообіцяли робоче місце і навіть підробили моє запрошення , про що я не знала. Я прийшла до них, але вони нічого абсолютно про це не знали. Вони не розуміли чому я туди прийшла і чому вимагаю ще якесь робоче місце. Я навіть не провіряла цього запрошення, тому що настільки вірила в цю казку під назвою Польща. Не могла повірити,що свої земляки можуть обманювати, чомусь завжди думала,що іноземці - це зло. Насправді це так не було, мене постійно продавали свої, а рятували поляки. За свій перший рік проживання в Польщі я пройшла всі можливі загрози, які може пережити українка в Польщі.
Що саме з вами трапилося, як ви потрапили в табір праці?
-Я знайшла кондитерську фірму, яка обіцяла зарплату 1000 євро. Я подзвонила до пана, який обіцяв цю роботу і він сказав, що завтра вони мають виїжджати зі Львова і щоб я була готова. Я сказала йому, щоб він забрав мене з Варшави, тому що робота мала бути за Варшавою. Цей пан Василь сказав, що забере мене в Варшаві на окружній, але моєму дядьку не сподобалося, що мене забирають на окружній, тому що робоча фірма подає NIP. Мені було страшно сідати до машини на окружній в Варшаві, тому ми домовилися, що він мене забере в вокзалі на Лодзі. Він мене забрав і завіз в місце, яке м’яко кажучи можна було назвати „ Табір праці», який знаходився під Лодзем. Це справді була кондитерська фабрика, яка затруднювала українців, але не платила грошей. Вони забирали паспорти і речі в людей, але мене врятувало те,що я залишила пакет з документами у дядька. І саме тоді я зрозуміла, куди я потрапила.
Що це було за місце і що ви там пережили?
- Це була кондитерська фабрика. Мені сказали, що я звідси не вийду, поки не відпрацюю житло, харчування, а лише потім може вийду з того табору. Я була першою людиною, яка зрозуміла, куди ми попали, бо дівчата тієї інформації не знали. Я зрозуміла, що хочу звідти втекти, але ще не знала як. На третій день почала підбурювати дівчат, що давайте втечемо звідси, тому що я побачила, що мене сили почали покидати. Ми працювали по 15, а навіть і по 20 годин, А спали лише по чотири чи п’ять годин.
Коли я їхала з Варшави до Лодзі, то познайомилася в поїзді з дуже гарною сімейною парою. Вони поверталися з відпочинку. Ми так гарно поспілкувалися, що вони мені запропонували, щоб я до них приходила на вихідні, готувала обіди, а вони б мені платили гроші. Ми хотіли обмінятися телефонами, але в мене якрах розрядився телефон. І свого номеру напам'ять не знала. Цей чоловік не знав, як ми можемо обмінятися телефонами, тому він взяв червону помаду у своєї жінки і написав свій номер мені на руці. Той телефон врятував мені життя, тому що якби не той номер телефону, то б мене сьогодні не було.
На третій день я почала бунтувати дівчат і ми домовилися,що ми маємо втекти і всі погодилися. Вночі десь о четвертій ранку приходить охоронець і каже, щоб я йшла з ним. Він забрав мене з собою і привів в свою каюту. Сказав мені, щоб я роздягалася. В результаті він бив мене батогом і говорив про те, що я маю знати, хто тут править. Мені стало дуже образливо, що мене здали ж мої з України. Я хотіла, щоб ми втекли всі, а тепер вирішила, що буду вибиратися сама.
- Як вам вдалося вибратися з цього місця?
Охоронець залишив мене в каюті, щоб я вдяглася, заспокоїлася і пішла працювати, як нічого не було. В той самий момент, під’їхав молодий хлопець, щоб забрати доставу. Мені вдалося поїхати з ним, тому що я йому сказала, що у мене померла бабуся і він мав мене підвезти. Я довгий час не могла повірити, що все так просто і ніхто не слідкує за мною. Ми виїхали і тут до нього дзвонять, а я вже подумала, що це до нього телефонують охоронці і щоб він мене повернув назад. Потім ми виїхали на трасу і зупинилися. Я перелякалася, тому що подумала, що йому написали смс і поінформували, але він мене висадив, тому що повинен був їхати за спеціальним дорожнім листом і дотримуватися того маршруту. Він мене висадив на кінцевій зупинці всіх трамваїв в Лодзі, а вже сутеніло. Я була в шоці, але подумала, що краще бути тут, ніж в тому таборі праці. Я була вдягнута в легеньку кофту і штани, хоча це вже був листопад і було холодно.
- У вас не було телефону, грошей. Що ви робили далі?
Я згадала, що у мене на руці був записаний номер телефону, але при цьому був потрібний телефон. На зупинці я побачила старшу жінку і попросила у неї телефон. Вона злякалася мене, але дала мені телефон. Я подзвонила до пана Яна за номером, який був записаний у мене на руці. Вони приїхали за мною і я поїхала до них. Жінка пана Яна була в шоці від мого стану, тому хотіла визивати швидку і поліцію. Я наважилася йти в поліцію, але перед тим я скористалася інтернетом, щоб зв’язатися з батьками, тому що 3 дні не мала контакту з ними. Я написала всім рідним, що у мене все добре і я маю роботу, але тут я побачила повідомлення від Василя, того хлопця, який завіз мене на роботу. Він написав, що знайде і заріже моїх дітей. Мені стало так страшно, що я сказала цим людям, що я не йду на поліцію і хочу все забути.
Я думала, що зможу все забути,але ця ситуація мене не відпустила.Це подружжя дало мені телефон, одяг і гроші на дорогу, тому що я хотіла повернутися в Варшаву. Я там мала родичів, але потім подумала, що не піду до них, тому що навіщо їм зайві проблеми. Я приїхала в Варшаву і на вокзалі мені порадили піти пошукати роботу і житло а інтернет –кафе.
Коли я прийшла в те кафе, то як виявилося всі квартири і хостели зайняті. Але майже перез закриттям зайшов молодий чоловік і я запитатала його чи він не знає де тут є хостел. Він сказав, що є власником хостелу і ми автобусом поїхали до нього. Мені не сподобалися умови, які там були , але я залишилася, бо не мала іншого виходу. Потім ми подружилися з цим чоловіком, і він мене рятував в подальшому з багатьох халеп. Мого варшавського ангела звали Анджей.
